сни все частіше кольорові, насичені подіями
і людьми, які чи то відійшли в інші світи, чи з якими втрачені зв’язки. а вони
тривожать мої сни… тривожать мене… і я прокидаюся розбитою і хворою,
знесиленою, ніби цілу ніч вручну копала грядки…
воліла б
бачити дорогих людей поряд. воліла б бачити свого улюбленого песика теж поряд. але то все марні бажання й сподівання. проте радість від зустрічі з малим другом меншим до сих пір у моєму єстві. «прости мені, друже, що не вберегла тебе, прости… твою втрату я важко пережила ... певно, не могла собі пробачити розлуки з тобою. скільки років вже минуло, скільки води утекло... нічого вже не має значення, так? звичайно. та у сні сьогодні ти видався таким, яким я знала тебе за життя: веселим, красивим… ти так горнувся до мене і виляв своїм віялом-хвостиком, що цього я не забуду ніколи. щаслива, що побачила тебе, друже, у сні. спочивай з миром». незнаючому взялася за перо. останні кілька
років узагалі майже не можу цього робити – болить, усе болить і нагадує про те,
що не склалося ніщо й ніде.
незнаючому
так сталося, але сталося! вся робота і всі напрацювання фактично накрилися
мідним тазом – і я вмовкла. зникло будь-яке бажання говорити. мовчати краще.
так, у мовчанні народжується багато шедеврів. у мовчанні є велика тайна і
великий смисл.
та незнаючому сьогодні я говорю – і цей день
називаю День незнаючому.
Немає коментарів:
Дописати коментар