13 травня 2021, четвер
Здається, весна у самому розпалі. Не
дивлячись на те, що дуже холодно, дерева облиті білим цвітом.
Білий цвіте, ти впав мені в око, хоча видніється і рожевий. Білий, чистий, незаплямований. Так і хочеться пригорнути тебе до серця, до обличчя, прошепотіти тобі найпотаємніше – і про те знатимеш тільки ти.
Однак мовчу, просто дивлюся на тебе – і
милуюся, подумки говорю з тобою, як з найдорожчою людиною.
Дуже хочу, щоб ти був завжди зі мною, щоб
відчував струни моєї душі – і пробачив мої помилки, якщо такі були. Та зараз не
хочу думати про погане і гірке.
Душа прагне свята, хоча його давним-давно
нема – і я змирилася, геть з усім змирилася. Сумно, нерадісно, тужливо, та що
поробиш?
Дивлюся на тебе, білий цвіте, - і бачу, як
вітер відриває від твого тіла біло-рожеву пелюстку. Певно, вона випадково
заблукала до тебе в гості та так і не прижилася… Певно, почувалася, зайвою. А
може, ти не прийняв її?
Не знаю, що сталося, але видовище болюче.
Бачити, як відривається і падає долу листок – далеко не просто, в усякому разі
мені. Філософія життя далеко заносить…
Відірвана пелюстка – відірваний шматок
чогось дорогого, близького, прожитого, відчутого. Як складеться її доля поза
твоїм цвітом? поза твоїм тілом? поза твоїм домом?
Я б хотіла побажати щастя відірваній
пелюстці, легкого підйому і такого ж лету! Можливо, вона знайде собі набагато
краще і затишніше місце – хтозна.
Сумним і розшарованим, розчарованим, болючим
видався День відірваної Пелюстки…
Немає коментарів:
Дописати коментар