"На огняних зорях", або Розмисли читача над "Автобіографією" Василя Барки

 

Євдокія КАШУБА, учитель зарубіжної

та української літератур, української мови

ОЗ Котелевської гімназії №1 імені С.А.Ковпака

 Котелевської селишної ради Полтавської області

 

 

"... НА ОГНЯНИХ ЗОРЯХ",

або

РОЗМИСЛИ ЧИТАЧА НАД "АВТОБІОГРАФІЄЮ" ВАСИЛЯ БАРКИ

 

   Солониця... Солониця... Гірко... Солоно...

   Так, пане Василю? Навіть назва села, місце Вашого народження, спрогнозувала Вашу долю - солону, гірку, гіркаву...

   Доля... Що воно таке?..

   Знаєте, з одного боку, сильні світу цього гордовито і впевнено стверджують, що долі не існує - її людина творить сама. Народ же сказав, як зав'язав: "Долю конем не об'їдеш". То хто ж із них правий?

   Що, доля для слабкодухих? Не думаю. Як про мене, це щось набагато більше і вище. Це завжди вибір! І найважче - жити з цим вибором.

   Який вибір зробили Ви, пане Барка?

   Вчитуюся у рядки Вашої "Автобіографії". Вони зачасту просто констатують факти, сухо, беземоційно, холодно... Певно, тому, що Ви чоловік. Я так думаю.

   Ваш батько не боявся починати спочатку, з нуля. Щоб захистити сім'ю від набігів грабіжників у відкритому степу неподалік Лубен, він "перебрався на порожню ділянку за дванадцять верст від міста і там знов почав будівництво.

   Нова оселя постала недалеко від хуторця Миколаївки".

   Ви мали змогу відвудувати трикласну початкову школу. Намальована мандрівним дияконом ікона "Моління про чашу" стала Вашим першим мистецьким враженням. Чи випадково?

   ... Неспокійний 1916 рік. Російсько-німецька війна повернула Вашого батька додому покаліченим. Його "лікування електрикою коштувало тоді дорого і забрало гроші з проданого наділу". Цей факт спричинив переїзд Вашої родини в місто, життя "в сараї на дворищі купця другої гільдії". Саме слово "сарай" малює в моїй уяві не найкращі картини...

   Варто відмітити заповзятість, оптимізм Вашого батька: за будь-яких обставин він не опускав руки, а робив щось найголовніше для своєї сім'ї, своїх дітей. Вам було з кого брати приклад!

   Дивіться, вас у "родині було три брати: всі вчилися в духовному училищі (бурсі)". Не залишив без освіти дітей - і за це уклін йому доземний від мене як читачки.

   Ви відчули на собі суворий режим бурси, "Часті кари, методи навчання (з російської граматики, латині, початкової матемактики) - традиційні, з перевагою муштри"; "відчайне босяцтво", руйнування настрою "справжньої побожности". Помітно, що Ви переймалися релігією. Для Вас вона - складова виховання і формування світогляду людини. Ви не залишаєте поза увагою нічого, що пов'язано з нею. Зазначаєте, що у переформатованій бурсі в трудову школу "нові вчителі навчали ... безбожництва". Чи до душі Вам було це? Видно, що ні.

   Чим Ви наповнювали свою духовну чашу?

   Читанням книжок! У ваші руки потрапили "Гайдамаки"Шевченка - з ілюстраціями Сластона, і "Божественна Комедія" Данте - з ілюстраціями Доре. Ви пишете: "Гайдамаки" прочиталися легко, з цікавістю; але "Божественна Комедія" зосталася більшою частиною незрозуміла..." Не т ільки Вам, пане Барка! Ми і в XXI-му столітті пояснювали дітям (!!!) на уроках чи не кожен рядок поеми Данте! Глибокий філософський твір, але не для першого зустрічного. Я так думаю.

   ... Батько... Батько... Батько... Про матір поки що ані рядка...

   "Коло двох років батько лежав недужий. Була нужда і голод" - і Ви помандрували "найматися на працю по селах", щоб приносити "натуральний заробіток".

   "То гіркий час; але водночас - добра школа побуту, школа життя з багатствами народних говірок. Повно драм людських. Живі перекази. Щедра природа. Різноманітність людських харктерів. Хоч робота тяжка: від сонця до сонця. Неділями ж пасучи коні в степах, багато читав; просив книги з міста, позичаючи в приятелів".

   Як бачу, Ваша духовна чаша постійно поповнювалася знаннями і досвідом, а фізична праця гартувала Вашу волю, Ваш характер. Праця, на мої переконання, - найкращий учитель. Ваша "Трудова школа" скінчилася у місті, куди Ви поступили "на учительські курси, що перетворилися на Педагогічний Технікум". Отож освіту Ви штурмували скрізь і завжди. Нехай не за першим разом обрали те, що до душі ("Помилково вибрав собі і математику і фізику як фах..."), проте помилки - найкраща школа життя і виживання. Помилки змушують переосмислити вчинки, надихають на нові звершення - і тим приводять до неймовірного результату усупереч усьому і всім! Помилки і робота над ними є рушієм життя! Я так думаю.

   Ваше життя, пане Василю, було нерозривно зв'язано з сім'єю: брати стали освіченими інженерами. Ви відчували радість і гордість за них - і це добре.

   З болем дізнаюся про розстріляного "разом з матір'ю середнього брата Івана, доля якого була  висвятитися в священники і потрапити в якісь сутички", в гарячий вихор подій. То були 20-ті роки XX-го століття, "час втрати віри".

   "Соціяльні науки", "хмарні теорії" не могли задовольнити серця. "... полеміка, прапороносцем якої став М.Хвильовий", теж зводилася для Вас до числа про "романтику вітаїзму".

   Ви захоплювалися Тичиною, "мислителем-енциклопедистом" Сковородою, "мандрівним філософом XVIII століття" (рада зазначити, що тут наші з Вами вподобання співпали!). "Близько підійшов Достоєвський, предмет величезного ентузіазму". "З рідного письменства були кумирами ... ІВан Франко: особливо його проза, після нього Коцюбинський, Стефаник".

   А тим часом "після всіх драм і конфліктів" Ви стали слабим учителем математики й фізики у шахтарському "посьолку" "Нижнє", де "Нещасні випадки в підземеллі, пияцтво і "поножовжина" були звичайним явищем, і завжди вранці на вулицях знаходили трупи".

   "Довелося 1928 року виїхати поспіхом з України, властиво - тікати: через конфлікти з місцевими партійними керівниками".

   Ви обрали Північний Кавказ, адже "Кубань була омріяною землею".

   Важливий факт: на чужині Ви отримали філологічну освіту, адже ще на Донбасі Тичина зі своїми віршами глибоко засів у Вашу свідомість - і Ви самі почали віршувати. Той же Тичина надрукував Ваші вірші у "Червоному Шляху".

   1930-го року вийшла перша збірка поезій "Шляхи", на яку була написана "напасницька рецензія": "Проти клясово-ворожих вилазок в поезії", хоча Ви тільки подали "експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного карнавалу, коли "артисти на плятформах зображували священика, патера і равіна, ведених під скісний гостряк гільйотини".

   Вас, як Гоголя, розкритикували... "Зрешто, вирішила письменницька управа: треба скласти "виробничі", "трудові" поезії" - і Ви так і зробили, в результаті чого "Виникла збірка "Цехи", видана 1932 року, в Харкові".

   Наростає Ваш гнів і Ваше невдоволення як прихильною рецензією, так і тим, що більше писати на догоду комусь не зможете. А писати так, як хотіли Ви, не можна було. Розумію і розділяю Ваш біль. Я теж багато писала, але не те, що треба було комусь, а те, чого прагла моя душа і до чого кликало серце. Та й пізно вже було... Можливо, тому так і не стала великою поеткою. А слова Й.Гете: "Якщо не мрієш про мільйони читачів, то не варто й зовсім писати" теж якось міцно засіли в мою голову, як Вам ікона "Моління про чашу", тому фактично зовсім перестала писати... замовкла... обрала тишу. Чи правильно це? Не думаю. Та й глупе це слово "правильно/неправильно"! Бути творчою людиною взагалі дуже важко, тому я Вам, пане Поете, щиросердно співчуваю і чудово Вас розумію.

     Не зламатися усупереч, зберегти свій стержень - ось справжнє мистецтво і вищий пілотаж людяності, справжній виклик Долі!

   А що там у Вас з долею, пане Барка? Куди вона кидає Вас? Гне до землі чи піднімає вгору?

   О! Читаю суголосні мені рядки: "Замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту - замість писати, до чого серце нележало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу німців. Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі пропали під час війни".

   Ви щиро раділи "українізації" на Кубані, "плекали тоді страшну таємницю: мрію про з'єднання Кубані і України - для здійснення принципу справедливости".

   Ви самокритично зазначаєте: "... ми самі часто руйнували свій життєвий стан". І тут же, з тугою: "Так скінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати українську літературу". На Кубані теж покінчили з "українізацією".

   При всьому тому в Москві Ви дослухали "аспірантські курси", захистили дисертацію "Про співвідношення реалістичности і фантастики в стилі "Божественної Комедії" Данте". Ви були віддані під суд під час служби в музеї, а потім прийшов порятунок, коли "почались нагінки на "спрощенців". Ви шукали свій шлях - і зупинилися на "вкріпленні в суто гуманітарного напрямку думки".

   З початком Другої світової війни Ви вирішили виконати свій військовий обов'язок. Після поранення Вас переховували добрі люди. Ви почали працювати в українській частині газети "Кубань".

   Проймаюся болем, читаючи рядки про бій: "... через невдалий маневр командування, все закінчилось м'ясорубкою"; про полонених: "... всі, хто зостався живий при німцях після побоєвища, проголошувалися ізменніками родіни". Ця об'ява безмежно обурила. ... Це була доля дуже багатьох і куди гірша від моєї, і зачепила мільйони людей. В цей час вирішився мій цілковитий розрив з режимом".

   Ви скупо описали дружину-черкешенку, з якою одружилися 1932 року, сина Юрія, 1933 року народження, в час "великого штучного голоду на Кубані". З рідними людьми Вам довелося розлучитися 29 січня 1943 року, коли "німці проголосили евакуацію всіх мужчин".

   Крим... Кривий Ріг... Дніпро... Біла Церква, Київ... Варшава... Берлін...

   І знову ніяких емоцій...

   Тільки констатація фактів...

   Почалося Ваше життя "остарбайтера". Наступні рядки не позбавлені експресії: "... надзвичайно вразив характер життя в самій Німеччині: люди в основній множині своїй чемні і уважні, феноменально працьовиті і тверді в обіцянках, спочутливі, невтомні в збереженні чистоти і ладу: це було величезне добре відкриття для мене - там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах палаючого Берліну, я знайшов мою омріяну "фавстівську" Європу. Німці в переважаючій масі своїй були огірчені всіює воєнною авантюрою нацистів".

   Вам було боляче від "життя на граничних ситуаціях", роздумів на самоті, які "зовсім змінили погляди". Ви придбали Біблію в перекладі Куліша - і це стало найдорогоціннішим Вашим надбанням. Певно, ікона "Моління про чашу" зіграла свою роль.

   У таборі "ДіПі" Ви не покладали перо: вірші, есеї, роман "Рай". Не без допомоги американців життя було налагоджено. Але в Америку Ви їхати побоялися - обрали Францію, оскільки "з днів своєї юности був "парижоман". Пережили і пішу дорогу, і дощі, і в'язницю, бо в цей час Ви зазначали: " Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброго наміру, без жодної прихованої цілі, просто - з відчаю, як рятується людина, яка позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою, надії: про творчість".

   "Прекрасна Франція" обернулася для Вас "вкрай брутальною процедурою допитів". Однак Ви переконали суддю, що перехід кордону не такий вже і великий гріх, бо, зрештою в вічности неба над нами немає кордонів між країнами чи зонами - американською, французькою, тощо..."

   Пізніше Ви отримали "офіційний дозвіл на в'їзд до Парижу", але вирішили "їхати до Америки: надіючись, що там знайдеться місце під сонцем, і що, можливо, така судьба написана чоловікові на огняних зорях; як кожному - своя. І не помилився".

   Тож все-таки Доля?..

   Доля надалі жити і творити в Америці: збірка "Океан", "Правда Кобзаря",  роман "Жовтий князь", "Вершник неба", "Лірник", віршований роман "Свідок", ІІ том "Океану"; переклади "Короля Ліра" Шекспіра і "Апакаліпсису" для українського видання Біблії; робота паровиком "огрівання в підвалах", миття вікон і підлоги "в шпиталі католицького монастиря Святого Христа", робота при видавництві "Пролог"; хвороба - і творчість... творчість... творчість... як того й хотілося.

   Це стало Вашим місцем під сонцем!

   І останні рядки - самооцінка: "Моя біографія, з погляду звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так чоловік часом звільняється від того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вільним висловом почування і думки в образі простої і доброї краси, що її треба з постійними трудами шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернині, в правді - з неї розкривається для кожного, і життя дістає виправдання при всіх незлагодах".

   ... Незгод у житті забагато, проте я повірила кожному слову, написаному Вами, пане Барка, в "Автобіографії", написаному  без прикрас, - слову простому, інколи сухому, стриманому, але правдивому.

   Я вдячна Вам за спонуку до роздумів, до творчості. Останнім часом для мене це велика розкіш, яка лишається в минулому... Щось обірвалося в моїй душі... Якась струна не витримала - порвалася - вмовкла...

   Ваше ж Слово, Ювіляре, живе і перемагає!

З вдячністю і шанобливістю

   30 березня 2023 року